Як суспільство реагує на війну: роздуми бійця з передової

Військові - не чужі серед своїх. Однак суспільна реакція не є систематичною та стабільною - це коливання. Про літературу як бізнес, сприйняття радянського, Майдан та ставлення до військових поговорили із Павлом Дерев’янком - письменником, військовослужбовцем 12-ї бригади спеціального призначення АЗОВ Національної Гвардії України. Дивіться повну версію ексклюзивного інтерв’ю та читайте скорочену про дисонанс, дедлайни, потребу в історії та розмови із дітьми про війну.

Ви народилися незадовго до розпаду Союзу, чи говорила з вами родина, про те, що країна розпалася, чи було розуміння у дитини про здобуття Незалежності? 

У мене взагалі ніколи не було якогось емоційного конекту до совка.  Я знав, що народився в Україні. Це моя країна. Був Союз - розпався. У мене батьки ніколи за цим не сумували. Хоча російськомовна родина. Я зростав російськомовним. І я зростав з усвідомленням того, що живу в Україні, я українець. 

У мене багато разів виникав певний дисонанс, якщо я живу в Україні, то чому розмовляю російською, при цьому  навчаюся українською. З часом викристалізовувалося певне питання та самоусвідомлення цього. 

А от щодо совка ніколи не розумів, чому люди, які народжені, умовно, наприкінці 80-х - 90-х, які взагалі нічого не застали - сумують. Думаю, що це питання виховання, впливу батьків, сім'ї, родичів - людей, які щось втратили та транслюють своє почуття ностальгії. Вони передають свою травму, це ж батьківський авторитет. 

Слід розуміти, що до деякого спадку треба ставитися критично, особливо до такого.  Думаю, що ми потрохи розбираємося з цією травмою, але є ще простір для роботи. Тим паче коли більше відстані в часі до умовного совка, тим більше можливості для різноманітних ІПСО, історій про те, як було класно. 

Люди, які могли б розказати, як воно було насправді, поступово помирають і можна розповідати будь-що. Аудиторія готова слухати й можна навішати будь-яку локшину на вуха і вони будуть вірити, що ось так дійсно було.  

Це величезна проблема і з цим треба працювати на держаному рівні, національно-патріотичне виховання з самого дитинства, щоб їм в голови не приходило думати, що у якомусь совку дійсно жилося краще. 

Ми зараз ще більше та яскравіше розуміє роль Майдану, як ви реагували на ці події?

Я брав участь у подіях на Майдані. Безперечно, мені євровибір був очевидний і відмови від нього були абсолютно обурливі. Виходив на протести ще до того, як Євромайдан перетворився на Революцію Гідності. Тобто це був абсолютно мирний протест, навколо стели, не дуже велолюдний, до речі, тоді. І він би розсмоктався сам собою, якби не побиття студентів. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Пам'ятаю, тоді були сотні тисяч людей, я вже тоді вдягнув шкіряну мотокуртку зі ставками спеціальними. Знайомий підсміювався, мовляв, навіщо. Я казав, що побачите. Завжди вважав, що ми є брамою Європи, її щитом - просто через те, що держава знаходиться в такому місці - у нас мультифронтир. 

Ми на перехресті з трьох цивілізацій завжди жили, билися, виживали. Мало яка нація могла вижити в такій постійній боротьбі. Наша вижила і вигартувалася, попри всі катаклізми та геноциди - вистояли, і досі боремося за право на своє існування. Тому логічно, що нам треба бути з Європою, і Європі потрібно бути з нами. У них взагалі армії немає, у нас є.  Це абсолютно природний союз на цей час.  Не знаю, як буде далі, але сьогодні, тут і зараз маємо бути з ними. 

Помаранчева революція була коли я був в школі. Мене батьки не пускали до Києва,  але там у Білій церкві я виходив на місцевий майдан. Тому зрозуміло, що коли почалися події в Києві 2013 року, я вже був дорослий і брав у цьому участь по повній. 

Ти ж не усвідомлюєш, що це історичні події, поки не мине час, і не дивишся з певної історичної перспективи. Воно просто відбувається, просто береш участь, а потім виявляється, що це якісь історичні події. 

Це доволі іронічно тому, що на початку 2000-х в усіх було враження умовного кінця історії,  що всі війни відгриміли, великі події сталися, всі континенти відкриті. Сталося, не так, як гадалося. Як бачимо, історія дійсно циклічна. 

Кожне століття починається, і перша половина – це війна, а друга – це відхід від воєн, якийсь мир післявоєнний.  Пара поколінь проминає, починається нове століття і якась нова війна. XXI століття не стало виключенням. Ми опинилися у вихорі історії. Це насправді дає нам величезні шанси, щоб зайняти своє гідне місце у світі. Тому що, будемо відверті, у тому старому світі Україну мало хто знав, мало хто сприймав. Мало хто міг знайти її на карті, мало що про неї знали, окрім Чорнобиля та Кличка. 

Зараз всі чітко знають, хто ми, який наш герб, який наш прапор, що ми воїни.  І зараз багато хто відмовляється вірити, що цей старий світ пішов, всім хочеться жити комфортно. Просто світ живе у своєму темпі, за своїми правилами. Світ вже змінився і в нас насправді історичний шанс зробити так, щоб Україна була серед тих найперших держав світу, з якими будуть рахуватися. 

У мене ніколи не було ніяких проросійських настроїв. Я ніколи не тяжив до цього наративу про братні народи. Він був мені чужий. Може навести приклад мого знайомого. Я був на Майдані. Він був активним антимайданівцем, вважав, що все Америка організовувала. Він хавав цю інформацію з усіх пабліків, ВК на той момент. Його було дуже важко переконати, що це ж не правда, що вам згодовують локшину. Це просто пропаганда, яка розмиває реальність. І людина збагнула, що вона була неправа тільки коли почалася анексія Криму. 

Тоді полуда з очей спала. На мій погляд, реально, у 2014 році з окупацією росія зробила стратегічну помилку. Вона до цього моменту дуже-дуже вправно, тихо, м'якою силою окуповувала,  заводила сюди купу грошей, купувала потрібних людей, у неї були всі шанси на те, щоб перетворити Україну на другу Білорусь. 

Якщо уявити, що вони дійсно підтримали б нас тоді, сказали що Янукович дійсно поганий диктатор, який розстріляв людей, Крим і Донбас залишається у складі України, росія їх взагалі не чіпає, а все-таки показує, що ми друзі, брати. То що відбулося? Проросійські настрої цих регіонів зберігаються, вони цвітуть і пахнуть. 

Але вони вирішили, що зараз візьмуть силою і фактично цим прямим ударом вони примусили націоналізуватися і відповісти ударом. Ну і все, далі менше з кожним роком було можливостей для цих компромісів. І те, що повномасштабне вторгнення відбулося, це явний показник того, що в них вичерпалися будь-які інструментарії поза військовими. Тобто війна – це продовження політики. 

Коли немає політичних можливостей впливати на іншу державу, то намагаються змусити та робити те, що потрібно, силою. Розраховували на бліцкриг і знову ж таки прорахувалися. Помилка за помилкою, сьогодні окуповано близько 19% нашої держави, але ми продовжуємо битися, проти дійсно однієї з найбільших армій світу. Щоб не казали про росію, її оснащення - це грізна сила, яка вміє воювати, адаптується, в якої дуже багато живої сили, вистачає техніки - вони постійно намагаються штурмувати.  

Мабуть, в Європі жодна держава не могла б протистояти так, як протистоїть сьогодні Україна. Якщо уявити, що 24 лютого всі ті сили, які кинули на Україну, кинули б, наприклад, на Балтійські країни, мені здається, їх би за тиждень окупували, а НАТО б нічого не зробило. І тоді історія взагалі пішла б зовсім іншим шляхом, але це вже області якбитології та фантастики.

Ви зазначили про те, що маєте доньку, чи говорили з нею про війну, чи розуміє вона, що відбувається? 

Враховуючи, що їй 4 рочки, спочатку просто казали, що там умовні абстрактні дяді, потім вже казали, що це росіяни. І не щось вибухає - це ракети, які по нас запускають, тому що нас хочуть знищити. Вона абсолютно нормально все це розуміє. 

До дітей часто ставлення, що вони всього не розуміють. Вони нормально і багато чого розуміють. У них немає життєвого досвіду, як у дорослих.  Вони у деяких питаннях не орієнтуються. Але в питанні розуміння базових речей у них все дуже добре. Якщо ми говоримо про більшість дітей, у них когнітивність властивості вже з трьох-чотирьох років чудово працюють. 

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Тому хотілося б, щоб знову ж таки національно-патріотичне виховання працювало. Пояснення того, що  і чому відбувається  починалося з дитячого садочку аби продовжувалося у початковій школі та далі.  

Добре, що ввели нарешті предмет "Захист України". У нас такого виховання не було, тому настільки ефективні ворожі ІПСО і теми типу навіщо взагалі воювати, про один народ і оце все. Воно заходить багатьом, хто зростав у сім'ях, які ностальгують за совком. Там, де не спрацьовує сім'я, має спрацьовувати держава. 

У росіян у цьому плані машина працює вже 30 років. Вони чітко знають ще з СРСР,  як потрібно зомбувати своїх. Вони чітко знають, як працювати з поколінням, що підростає, щоб потім воно йшло воювати без зайвих запитань. 

А у нас? Люди бачать, що ось наша країна, на нас напали. Правда? Вони ставлять запитання, а навіщо це робити, а навіщо захищатися? Тобто ці люди пропустили дуже багато у цьому житті, включно з історією України за XX століття. 

Дуже яскравий приклад того, коли УНР програла і що було після цього: Розстріляне відродження, Голодомори, ГУЛАГи, сталінські тиски, Друга світова війна і купа-купа всього. Коли по факту втратили стільки людей, що в жодній війні за незалежність не втратили б. 

Марія Литянська