Душпастир моряків і військових: отець Олександр Смеречинський про своє служіння

Отець Олександр Смеречинський — відомий в Одесі військово-морський капелан, духівник місцевого Євромайдану, заступник голови Відділу морського апостоляту Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Поговорили з ним про те, як він спілкується з постраждалими від прильотів в порту, і як людина на війні змушена часом опускатися до тваринного рівня задля збереження власного життя. Інтент починає цикл публікацій зі священнослужителями конфесій, які представлені на Півдні України. Цього разу журналістка нашого видання дізналася думку капелана про те, чому досі існує московський патріархат та що очікувати від нового Папи Римського. 

Ви служите в місії Морського Апостоляту УГКЦ. В чому вона полягає?

<picture></picture>
Фото: Stella_maris_ukraine/instagram

Морський апостолят - це структура католицької церкви, який покликаний допомагати, опікуватися людьми моря. Йдеться не тільки про моряків, а взагалі про всіх людей, які дотичні до індустрії моря, аквакультури як такої.

В Україні ця організація представлена Українською греко-католицькою церквою. Це патріарша структура, яка покликана допомагати іноземним морякам в Україні, а також українським морякам. В синоді цю структуру очолює владика Павло Хомницький, а я маю за честь бути його заступником, який безпосередньо займається цими справами. 

До речі, апостолят це стара назва. Зараз у світі функціонує для нашої організації інша назва – "Stella Maris", з латинської мови "Зірка моря".  

Ви відвідуєте моряків в порту Одеси, судна яких зазнають ударів російською балістикою. Як це розмовляти з шокованим екіпажем?

<picture></picture>
Фото: ФБ сторінка Олександра Смеречинського

Це хибне враження про те, що ці люди не здатні на спілкування. Була ситуація, коли не безпосередньо в судно, але біля судна був приліт.  Вартовий мені каже: “Вони такі шоковані вчорашнім ударом, що ви просто даремно витрачаєте час”. Я зайшов на судно і провів там дві години. Весь цей час ми спілкувалися. Насправді люди після такого досвіду мають потребу говорити, поділитися всім тим, що вони ось-ось пережили. Для цього ми й потрібні. 

Морське служіння потребує екуменістичний формат, на кораблі завжди поліконфесійна команда. Чи є заборона на прозелітизм в греко-католиків? 

<picture></picture>
Фото: ФБ сторінка Олександра Смеречинського

Є певний звіт правил капеланського служіння. Там строго заборонений прозелітизм.  Це, між іншим, є проблемою для нових конфесій, де прозелітизм є невіддільною частиною їх ментальності. 

Тому дуже часто нас неправильно ідентифікують, припустимо в порту, думаючи, що ми проповідники. Але ми проповідуємо не вустами, а власним життям. Є два засадничих принципи: любові до Господа Бога і любові до ближнього. Але ближній – це не обов'язково християнин, вірний твоєї церкви, це будь-яка людина.  

Розкажіть про служіння ВМС ЗСУ.

<picture></picture>
Фото: ФБ сторінка Олександра Смеречинського

Почнемо з того, що ще до 2014 року в Одесі існувала Західна військово-морська база (ЗВМБ). Це була дуже невелика частина наших військово морських сил, бо 90% знаходилися в Криму. У 2008 році під час чергових навчань Сі Бриз треба було провести капеланський захід. І оскільки я з 1999 року працюю з моряками в порту, мене залучили до цієї активності. Після того  я почав працювати з особовим складом, але навіть не з усім, а тільки зі строковиками, які були призвані на службу матросами. 

У 2014 році ЗВМБ стала головною базою військово морських сил. І оскільки на той момент у мене були всі перепустки, то я почав працювати з особовим складом ВМС. 

Нова, абсолютно інша сторінка – це початок повномасштабної. Ще за два тижні до цього я систематично приходив на зустрічі з особовим складом військово-морської бази "Південь" і мені все було зрозуміло. Вже було переналаштування внутрішнього життя на війну. Я запитував тоді офіцерів про те, що відбувається. "Нічого, нічого, все добре, все добре", - відповідали мені. 

Коли почалася повномасштабка, життя всіх нас змінилося. Активність в портах завмерла до літа 2023 року. Ще якийсь час ми працювали, допомагали іноземним морякам, бо по суті вони були арештовані війною, але потім і вони були евакуйовані. 

З того моменту почалася, практично на 100%, праця винятково з особовим складом військово морських сил. І це, повторююся, було до відкриття так званого зернового коридору.

В основному це була волонтерська робота. На 90% - постачання, добування,  комплектування всім, чим потрібно. Починаючи з якихось чашок, одноразових виделок і закінчуючи складною технікою. Паралельно йшла робота з душами, з умами можна сказати. Це був дуже дражливий момент, бо часом треба було вибирати, хто ти більше - запасний штатний волонтер чи капелан. Були випадки, коли мене потребували як священника, бо гинули люди, треба було говорити з родиною, з побратимами, а ти вже вичавлений лимон, бо віз волонтерку 10-12 годин за кермом.

Є така думка, що священник у війську — це той, хто служить літургію, благословляє, читає проповідь. Насправді ні. Це дуже невелика частина нашої праці. В першу чергу, це той, хто слухає. На війні людина дуже часто вважає себе ненормальною. Бо в першу чергу, що війна робить? Вона калічить людину в людині.

Функція капелана – допомогти людині на війні залишитися людиною. Найгірше, повторююся, що робить війна – це руйнує людські душі, бо коштовні будинки, інфраструктуру ми відбудуємо. Ми дуже довго, десятиліття, будемо повертати нашим захисникам їхню людськість.

Бо на війні людина змушена часом опускатися до тваринного рівня задля збереження власного життя, збереження життя побратима і так далі. І з цього тваринного інстинктивного стану дуже багато хто не повертається. Крім того, травматичний досвід дуже часто працює на переконання людини, що вона якась не така. 

В таких випадках я кажу - ти нормальний, це нормальна реакція на ненормальні обставини. Війна – це неприродно. Вбивати собі подібного – неприродно. Але ти змушений, ти молодець. 

Наше покликання ось такими фразами, спільною молитвою заспокоїти людину, не дати загрузнути у тому, до чого її опускає війна. 

Які у вас відносини зі священниками УПЦ московського патріархату?

З часом я втратив до них інтерес, коли після 2014 року поховав кількох своїх побратимів. 

Згадайте, як до 2014 року вони великими літерами вказували на своїх вивісках "московський патріархат", а маленькими - "Українська православна церква". В один день ці вивіски помінялися - московський патріархат просто зник. Але ж є фотографії. І так цікаво інколи слухати, як вони кажуть: "Московський патріархат? Ніколи не чув". 

Я переконаний в тому,  що ця нещира позиція для того, щоб зберегти свою структуру. Вони маніпулятори, які все добре знають і все розуміють. Це просто корисливі люди. 

При цьому я великий противник тої жорсткості, насправді псевдо жорсткості, з якою зараз на них тиснуть. Це дуже неефективно з державного погляду. Тому що з’являється ореол мучеництва, який скріплює структуру зсередини. 

Наше релігійне середовище є дуже високо конкурентним. Набагато ефективніше було б поставити нас усіх в рівні умови. Якби правоохоронні органи працювати на повну потужність, московський патріархат швидко перейшов би на статус однієї з маргінальних релігійних течій.

Чи змінилося ваше відношення до православ’я з приходом ПЦУ?

<picture></picture>
Фото: ФБ сторінка Олександра Смеречинського

Українська греко-католицька церква і Православна церква України  — це найближчі церкви-сестри. В нас величезна кількість активностей, проєктів, зокрема, в капеланському служінні.

Священники ПЦУ часто питають, коли ви вже нарешті до нас приєднаєтеся? Але я хочу розчарувати. Цього не буде. Звичайно, що можливо, але в далекій перспективі. Ми  всі мріємо про єдність христової церкви як такої, але підбурювання до механічної єдності навпаки шкодить справі.

Попри зовнішню схожість, ми маємо понад 400-літню історію життя порізно. У нас конкретно інша ментальність. Все-таки ми вважаємо себе частиною католицької церкви. Зараз Православна церква України переживає дуже драматичний період внутрішнього становлення. І на цьому етапі важливо позбутися величезної кількості атавізмів московського православ'я.

Чим живе храм Святого Апостола Андрія Первозванного в Одесі? Чи зменшилася кількість вірян? Чи доєдналися нові, переселенці?

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Я б об'ємніше говорив, бо ми маємо кілька громад в Одесі. Храм Святого Апостола Андрія Первозванного, де ми зараз знаходимося (вул. Гімназична, 22/24, - ред.), це кафедральний собор УГКЦ на півдні України, тут служить наш владика Михайло Бубній. Але, попри те, що в Одесі є три діючі церковні громади, ми все ж таки більш-менш єдиний організм.

На початку повномасштабного вторгнення кількість парафіян різко зменшилася. Якщо пам'ятаєте, був великий вихід з Одеси, коли величезна кількість людей виїхала. У нас був дуже гарний хор, і в мить його не стало. Але поступово до нас доєдналися віряни з Херсонщини та Миколаївщини. Потім через якийсь час одесити повернулися. Отже, кількісно нас зараз плюс-мінус стільки, скільки було до війни.

Життя змінилося кардинально, бо на початку війни наші парафії були, по суті, волонтерськими хабами. Всі вільні приміщення були завалені гуманітарною допомогою, яка поступала з-за кордону через Галичину.

Зараз не в таких кількостях, звичайно, але акцент робимо на гуманітарне служіння різним категоріям населення. Також допомагаємо ЗСУ. Практично всі наші священники є і штатними, і нештатними капеланами. Також ми відкрили два пункти незламності. Один під Одесою, другий - в Пересипському районі. 

У вас стався мовний скандал після смерті одеського активіста Дем’яна Ганула. Чи мав він якесь продовження?

Сталося так, що я приїхав до нашого старшого парафіянина, це був Великий Піст. Це той час, коли кожен християнин, чи то православний, чи то католик, зобов'язаний, бодай раз на рік, до сповіді та причастя. 

Немічні люди не мають змоги прийти до церкви, тому ми мусимо забезпечити їм таку можливість. Я приїхав до чоловіка саме з цією метою. Це була типова панелька, де стояла купа машин. Я шукав, де припаркуватися, і побачивши вільне місце, під'їхав туди. Там якийсь чоловік почав на мене кричати, що це місце лише для тих, хто проживає біля будинку. Я вийшов з машини та хотів пояснити, з якою метою я тут. 

Зазначу, що це було через кілька днів після вбивства Дем'яна Ганула, а я принципово говорю українською мовою. У відповідь я почув фразу про те, що тут Одеса і тут треба говорити російською. Я почав пояснювати, що Одеса — це Україна, між іншим. І почув фразу про те, “що ми вже з одним розібралися, ще до тебе руки дійдуть”. Все це, делікатно кажучи, відбувалося трішки на підвищених тонах. 

Нашу з ним розмову чуло багато людей. І потім, як мені розказували, місцеві жителі того будинку мали з ним виховну розмову. Згодом я знову побачив ту машину, де на лобовому склі був приклеєний жовто-синій прапорець. 

Що ви кажете людям, які багато розмовляють про початок "кінця світу" та Апокаліпсис?

<picture></picture>
Фото: ФБ сторінка Олександра Смеречинського

Цей стан очікуваний. У 2004 році після Помаранчевої революції багато хто, приїжджаючи з Майдану, був в дуже піднесеному ейфорійному стані. Я тоді навіть з одним парафіянином дуже сильно посварився. Попереджав підготуватися до емоційних гойдалок в іншу сторону. Бо так чи інакше приходить розчарування, є неоправдані очікування, а ейфорія переходить до емоційної ями. Велика помилка нашої держави, що вона не готувала до цього людей. Коли людина готова, вона менш травматично переживає оці теперішні емоційні стани.

Що очікувати від нового Папи Римського?

Цей Папа, на відміну від попереднього, набагато молодша людина, не настільки закорінений у латиноамериканській ментальності, яка абсолютно інша, ніж наша європейська.

Крім того, ми бачимо його перші висловлювання, які навіть перевершили наші очікування. Ми очікуємо від нового Папи більш реалістичної позиції відносно України, бо є хибна думка про те, що попередній понтифік був антиукраїнським. Це неправда. 

<picture></picture>
Фото: ФБ сторінка Олександра Смеречинського/Vatican Media

Папа дуже добре знав Україну, оскільки його дитячий підлітковий вік пройшов в Українській греко-католицькій церкві в Аргентині. Він був близько знайомий з главою нашої церкви Блаженнішим Святославом, який перед своїм обранням був єпископом в Аргентині. А Папа тоді був архієпископом Буенос-Айреса, і вони дуже плідно і близько спілкувалися. З мого особистого досвіду, я з ним бачився два рази, коли він бачив, що ти з України, він одразу вітався “Слава Ісусу Христу” українською мовою. Але він мав проблему через свою ментальність, закорінену в латиноамериканській дійсності. І оскільки був старшою людиною, йому було складно усвідомити іншу дійсність. 

Новий Папа – американець, хоча він має відношення до Латинської Америки, до Перу, але він там просто служив довший час. Він розмаїто освічений, математик за першою освітою. Отже, він має можливість ближче і глибше пізнати оцю європейську реальність. Відповідно він же нормальний. Нормальний не може інакше реагувати на цю дійсність, не може по-іншому ідентифікувати агресора і жертву агресії. Тобто очікування однозначно позитивні.

Ната Чернецька