Румунізація Бессарабії: як змінювали етнічну карту регіону

Внаслідок Кримської війни 1853-1856 років, яка завершилася поразкою росії, було підписано Паризький мирний договір. За ним землі Ізмаїльського та південної частини Кагульського повітів (понад 12 тисяч квадратних кілометрів з населенням близько 200 тисяч осіб) відійшли до Молдавського князівства. У 1862 році Молдавське і Валаське князівства об’єдналися у єдину державу, що дало поштовх розвитку Румунії в цілому. Першочерговим завданням нової країни стало утворення "єдиної румунської нації від моря до моря", до якої включили землі Болгарії, Трансільванії, Банату та Бессарабії. Остання мала величезне значення у румунських політиків, оскільки її приєднання означало б остаточне об’єднання єдиної румунської нації в єдиній країні.

<picture></picture>
Велика Румунія. Джерело: gagauzlar.md

Спочатку молдавсько-румунська адміністрація скасувала старий територіально-адміністративний устрій. Замість Ізмаїльського повіту були утворені Ізмаїльський і Кагульський цинути, які поділили на комуни. У 1859 році місцеві школи були замінені на румунські, де вивчення державної мови стає обов’язковим. 

Наприкінці 1878 року в краї залишилися лише румунські школи: гімназії в Болграді, Ізмаїлі, 7 чотирикласних та 124 сільських училища, де навчалися 3944 учні та учениці. Певні поступки були зроблені болгарським колоністам. В обмін на їх лояльність дозволялося утримання місцевими комунами болгарських шкіл. Зокрема у 1867 році була відкрита Болградська гімназія. 

Румунська влада у роки свого панування намагалася всіляко змінити етнічну карту населення. Головною формою утисків не румунського населення стали економічні важелі. Місцеве населення було зобов’язане протягом 1857-1876 років сплатити Румунії "державного займу", "шосейного податку" та інших зборів на 4,2 мільйона франків.

У 1874-1875 роках румунський уряд провів земельну реформу. Наділи, які за царським наказом 1819 року передавалися у вічне володіння сільській громаді для подвірного користування, тепер передавалися за викуп у приватну власність. Місцеві селяни, які потерпали від закриття дунайських портів, щорічно повинні були сплатити 80 франків податків за десятину землі. Щорічні податки на сім'ю перевищували 420 франків, що було значно вище їх можливостей. 

Яскравим показником наслідків податкової політики в краї є публікація берлінської газети "Die Presse" від 13 квітня 1876 року: "Останні 20 років призвели до того, що ця частина Молдавії збідніла й економічно відстала під управлінням румун". 

За таких умов проживання в Румунії не румунського населення стало вкрай тяжким. Липовани, болгари, українці стали масово тікати до російської частини Бессарабії. Прикладом масової еміграції є албанське населення села Каракурт. У 1857 році тут мешкало 1190 осіб, у 1863 році – 402 особи. Крім того, 931 албанець переселився до приазовських селищ Гамівка та Георгіївка.

8 листопада 1860 року Законодавчі Збори Молдавського князівства поширили рекрутську повинність на колоністів, що повністю суперечило постановам 1857-1858 років. Цього ж дня у Болграді відбулися кроваві сутички між колоністами та урядовими військами під час яких загинуло близько 20 болгар. 

Обурені таким відношенням та підбурювані російськими агентами в Ізмаїлі та Болграді, колоністи розпочали еміграцію до росії. Протягом 8-14 листопада 1860 року кордон перейшли 382 колоністи.

Своєю чергою російський уряд всіляко підтримував переселенців. Імператор Олександр II 26 грудня 1860 року видав наказ про облаштування переселенців з Придунав'я до Таврійської, Херсонської та Катеринославської губернії. Кожна сім’я отримувала 50 десятин землі та 125 рубів сріблом. Підтверджувалися всі пільги колоністам, які вони мали при переселенні до Бессарабії на початку ХІХ століття. 

У січні 1860 року міністерство держаного майна російської імперії повідомляло, що з Молдавського князівства переселилося 2 639 болгарських сімей, які отримали нові наділи на Півдні України.

Слов’янське населення було оголошено русифікованими румунами, яких треба повернути до рідної культури. Українці, болгари, гагаузи, албанці та росіяни були приписані до слов’янської раси, яка на думку румунських урядовців не має права проживати на румунських землях. 

Якщо у 1858 році румунський дослідник Іонеску де ля Брад нараховував кількість населення Придунав’я у 200 тисяч осіб, то у 1860 році румунський уряд визнав кількість населення краю у 138-139 тисяч осіб. 

У 1861 році російський консул в Ізмаїлі Максим Романенко звітував генеральному консулу в Бухаресті Михайлу Гирсу, що протягом 1860-1861 років внаслідок румунізації краї та примусового скорочення слов’янського населення, регіон залишили понад 25 тисяч осіб, зокрема півтори тисячі були етнічними українцями та росіянами, решта – болгарські колоністи. 

За звітами російських урядовців, під час перепису 1850 року румунами себе визнавало тільки 15% населення, понад 75% мешканців віднесло себе до українців, росіян та болгар. Внаслідок національної політики румунського уряду частка румунського населення в Ізмаїльському повіті зросла більш ніж удвічі, а доля слов’янського населення навпаки зменшилася з 75 до 59%.

За звітами російських урядовців, під час загальноросійського перепису 1897 року в Південній Бессарабії, румунами себе визнало вже 96,4 тисячі осіб, що становило майже 37% населення; українцями, росіянами, болгарами – 109,5 тисяч осіб, що складало 45% населення. 

Зменшення "слов’янської раси" окрім названих причин, пояснюється відокремленням гагаузів, якими себе визнало майже 7%. Якщо об’єднати ці групи, їх частка все одно буде меншою (52% у 1897 році проти 59% у 1859 році).

Отже, румунізація краю мала очевидний успіх і після приєднання краю до росії, молдавсько-румунська етнічна група вимагала збереження свої культурної автономії та майнових прав. Тому, російський уряд був вимушений проводити обережну політику і зберегти внутрішнє самоуправління краю. 

Дійсно, Ізмаїльський повіт лишався єдиним, де до 1914 року зберігалася румунська система самоврядування. Спроби імперських урядовців проводити обережну русифікацію наштовхувалося на супротив як місцевих еліт, так і сільського населення. "Мама – рус, тато – рус, а Іван – молдаван", – так досить цинічно реагували місцеві селяни на русифікацію.

Другий етап політики румунізації 

Внаслідок подій у росії 1917-1922 років, окремі її території були анексовані сусідніми країнами. Подібна участь спіткала Південну Бессарабію. Користуючись підтримкою прорумунського уряду Бессарабії, румунські війська у січні 1918 року окупували південну частину губернії, яка належала Українській Народній Республіці. Розпочався новий етап румунської влади, який тривав до 1940 року.

<picture></picture>
Румунські війська. Джерело: bessarabiainform.com

Румунська влада проводила тотожну політику на молдавсько-українських землях Бессарабії та Буковини. Метою всіх заходів була примусова румунізація населення і перетворення окупованих земель на частину Великої Румунії.

З метою зміцнення позицій румунської влади вже в грудні 1918 року було прийнято рішення, підтверджене королівським декретом від 29 січня 1919 року, про створення Центральної служби державної безпеки. Важливе місце в роботі служби безпеки посідали спостереження за порушеннями кордону, застереження проти більшовицької та української агітації в Північній Буковині та Бессарабії. 

З метою усунення умов для агітаційної роботи планувалося виявляти пропагандистів, переміщувати службовців-українців у внутрішні райони Румунії. Відповідну роль повинна була відігравати цензура преси та листування, покликана встановити контроль за можливою агітацією соціалістичного та комуністичного характеру. 

Для утвердження свого режиму, уряд Румунії створив на території Бессарабії жорстку систему державного управління, в якій брали верх монархічні сили, які в решті решт привели до фашистського режиму. 

Були утворені повітові префектури та волосні префектури. Знаходились вони у віданні міністерства внутрішніх справ Румунії. Префект був вищим представником адміністративної влади в повіті. Він керував поліцейськими та жандармськими органами в боротьбі з революційним рухом, здійснював контроль за діяльністю усіх державних установ, благодійних та громадських організацій. 

В містах і селах діяли примарії (мерія, - ред.), очолювані примарями. Роль виконавчих органів примарій виконували постійні представництва. При примарях на правах дорадчого органу діяли комунальні консиліуми. Примарії міст Ізмаїла та Четатя-Албе (Білгород-Дністровського) були підвладні генеральному директору міністерства внутрішніх справ Бессарабії, з 16 грудня 1922 року – міністерству внутрішніх справ Румунії, з серпня 1938 року – Дністровському і Нижнєдунайському цинутам.

<picture></picture>
Аккерман на румунській мапі 1927 року. Джерело: akkermanika.org

Уряд Румунії всупереч конституції 1923 року, яка проголошувала рівність усіх націй та визнавала за національними меншинами право на свою мову, культуру, віросповідання, проводив політику румунізації. Українці, болгари, представники інших не румунських етносів не могли працювати в адміністративних органах. Заборонялося проведення публічних акцій українською та російською мовами. Школи були закриті, окремі переведені на румунську мову. Всіх вчителів, які не прийняли румунського громадянства і не знали румунської мови, звільнили з роботи. 

Закрили українські читальні та театральні гуртки. Періодичний друк здійснювався лише румунською мовою. Всіляко заохочувалося прийняття румунського підданства зі зміною прізвища і національності.

Показовою була ситуація у ліцеї Комрата. Ще у грудні 1921 року навчання в Буджаку було переведено на румунську мову. Однак 5 грудня 1929 року учні 6 класу відмовилися слухати урок румунською. До дитячого страйку приєдналися учні 3 та 5 класів. Страйк дітей підтримали вчителя 7 та 12 грудня. За це педагоги отримали дисциплінарне покарання.

Колишній прем’єр-міністр Олександру Вайда-Воєвода змушений був заявити: "Поганим був царський батіг, проте він був жартом порівняно з тим батогом, який панує тепер в Бессарабії".

<picture></picture>
Виявлення нелояльних. Зображення: naspravdi.info

Згідно з переписом 1930 року порівняно з 1897 роком румунське населення зросло: в Акермані – з 0,8% до 14,6%, в Ізмаїлі – з 7,1% до 19,2%, в Болграді – з 5% до 18,5%, в Рені – з 37,6% до 56,6%. Зменшилось українське та російське населення в Ізмаїлі з 72,3% до 71,1%, в Болграді – з 13,8% до 12%, в Кілії – з 58,2% до 53,7%, в Рені – з 37% до 30,2%, в Аккермані – з 74,2% до 69,3%. Зрозуміло, що за 33 роки такі демографічні зміни відбутися не могли. Вищезазначені дані були наслідком фальшування етнічного походження громадян.

У 1927 році на шпальтах видання "Універсул" (Бухарест) письменник Іон Петрович зазначив: "росіянам не вдалося русифікувати Бессарабію за 105 років, нам це вдалося менш ніж за 4 роки. … Нацменшини, на чому засновані ваші права? Ви страждали за Батьківщину? Ви перелітні птахи. У вас немає жодних історичних прав".

Весною 1938 року румунський уряд остаточно заборонив будь-яке вживання іншої мови. Богослужіння у Буджаку відбувалося лише румунською, а листівки іншою мовою повертали відправникам.

Посилення соціального та національного гніту спонукало не румунське населення до УРСР та Європи. У 1918-1928 роках з Бессарабії самовільно пересилилося 300 тисяч громадян. Досить значною була еміграція гагаузів та болгар. За неповними відомостями, регіон лишило понад 20 тисяч гагаузів, які здебільшого емігрували до Південної Америки. 

Румунський режим небувало загострив соціально-економічні та національні суперечності в Бессарабії й цим самим спонукав політичні сили краю до подальшої боротьби за соціальне та національне визволення. 

У вересні 1924 році спалахнуло Татарбунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тисяч мешканців Буджака. Повстання було придушено, але підпільна боротьба тривала до червня 1940 року, коли радянська армія повністю зайняла Бессарабію та Буджак. Розпочався період  - радянізації, який суттєво змінив етнічну карту регіону.

Андрій Шевченко