Від Гоголя до Желябова: історичний портрет Одеси очима дослідника

Про образ Одеси в XIX столітті, як інфраструктурного та торгового міста, де проживало багато людей, які були об’єднані роботою поговорили з істориком та письменником Ігорем Стамболом. Дивіться повну версію ексклюзивного інтерв’ю та читайте скорочену про двомовний театр, Гоголя, планування замаху на царя, хороших політиків та тексти Івана та Юрія Лип.

Досі актуальними є розмови про образ Одеси і її минуле. Розкажіть про те, яким це місто було в XIX столітті, що було цікавим, популярним та важливим?

Що тут було? Багато людей.  Це великий плюс з одного боку, з іншого боку - проблемно, тому що різні люди. Одеса завдяки торгівлі, економічному потенціалу України, землеробської та вирощування хліба активно розвивалась. 

Як наслідок всі українці до неї повернуті, велика частина європейців, московити також.  Тому ми бачимо, що це з одного боку середньостатистичне місто російської імперії, з іншого боку з шаленим економічним ростом. 

До економічного зростання завжди хочемо йти, тоді та зараз.  Але буває так, що не встигаєш з цим усім, тому якраз - бандитська. Тому що не все це можна було контролювати. Мені здається, зараз вже в образі Одеси все менше якраз цієї теми бандитської. Було багато зброї на руках, багато незрозумілих людей, які розв'язували певні питання. Ну і тому подібне. 

Образ міста, я б сказав, що трохи не впорядкований, точно орієнтований на торгівлю, навіть не промисел. Тобто це те,  що більшовики якраз намагалися заборонити. А як в Одесі це заборонити, якщо вона фактично на цій ідеї будувалася, що тут можна дійсно заробити. 

І я вам скажу, що навіть сьогодні, якщо порівнювати з іншими містами України,  то мені здається, традиція тут збереглась. Не можна знайти таких цін, наприклад, як на Привозі.  І не можна придбати чогось такого неякісного, але за найнижчу ціну. Є особисте враження, коли щось замовляєш з Одеси сьогодні, воно з певною специфікою до тебе потрапить. І ця специфіка не завжди приємна. Якраз тут, по-моєму, більш ота традиція, яку я, наприклад, з 90-х пам'ятаю. 

У XIX столітті це місто точно морське.  Це точно про різні національності, але об'єднані одною метою. Не культурою, а торгівлею, вигодою грошовою. І мені, наприклад, подобається тема, що Марк Твен сюди приїздив.  Бо є такий сюжет, що він вибирається ледь не в першу чи то кругосвітню, круїзну подорож взагалі в історії.  

І вони зайшли, за якоюсь потребою потрапили саме до Одеси, хоч і не планували. Він тут побачив, це вже наші додумують, образ волоцюги, з якого потім змалював  Гекльберрі Фіна.  І це дуже цікаво, насправді. Каже про нашу включеність. 

Одеса все одно відома. Це її щастя і її прокляття. Що таке Всесвітній клуб одеситів, я не знаю насправді, але які в них візії? Чи у тих, хто намагається пропагувати ідею якоїсь Одеси, чи різноманітної, чи багатонаціональної у світі. Вони дуже часто, мені здається, зараз шкодять місту. Вони хочуть мультикультурність, не помічаючи українців. 

Але з іншого боку не так багато міст України, наприклад, нанесені на мапу Америки.  Є Одеса, з двома с, в Техасі все ж таки. Це як бренд прекрасно, як те, що хочеться повернути суто в український контекст, то дуже складно. 

А чому повертатися в український контекст? Тому що будь-який інший нас не захистить. Тільки український контекст нас захистить. Якщо ми будемо будувати сильну ідентичність, ніякий московит, уже не скажу, ніякий інший ворог, не захоче сюди прийти, бо він буде знати, що тут йому не раді. 

Це треба будувати саме навколо української ідеї, якою б вона не була. Чи це ідея нових сенсів, чи це ідея цінностей, наприклад, європейських. 

Про європейські цінності тодішньої Одеси

Одеса, начебто, до них долучилася ще у XIX столітті. Це якраз те, що про вільну торгівлю, вільний порт, товари, іноземців, які тут торгували.  А от якщо казати про культуру, то ми згадаємо того ж Михайла Комарова, який каже, що так дуже багато є друкарень. Насправді по чисельності в Одесі сформувалося найбільше книгарень, ніж в будь-якому іншому місті. В Києві було майже вдвічі менше. 

<picture></picture>
Ігор Стамбол. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Це через що? Кількість населення велика.  Відповідно, єдиний спосіб поширення інформації – це надрукувати. Комаров каже, що це не якісь висококультурні речі. Це так само про торгівлю та рекламу. Але водночас там може бути сторінка якась культурна. 

Тому і той самий Комаров, і інші публікують якісь замітки на суспільну тематику чи культурну. І тут дуже цікаво, якщо подивитися на те, як театр себе проявив в Одесі. Український театр корифеїв. Мені здається, це сторінка про яку варто більше говорити. 

Вони бували в Одесі, проживали тут цілі сезони. І їм тут чи не найкраще гралося. А чому? Був запит, вочевидь.  Крім того, був більш лояльний цензор і губернатор на певний момент в кінці XIX століття. І це спрацювало так, що вони тут проживали. Якраз Комаров себе зарекомендував як театральний критик, але досить м'який у плані ставлення до української тематики. 

Двомовний театр

Дуже цікаво про двомовність як таку. Всі дискусії про двомовність йдуть від тих людей, які не хочуть знати українську, вони хочуть тільки московську. Але якщо подивитись на двомовність у світі, класичний прекрасний приклад - Канада, коли їхній прем'єр на якомусь засіданні має двома мовами повідомляти, наприклад, французькою та англійською. 

Тема двомовності яскраво помічалася в театрі. Уряд примушував український театр грати українську виставу і разом з тим в однаковій кількості виставу російською мовою. І є свідчення про те, що повні зали на українські вистави, але значно менший ажіотаж на російські, або взагалі не можна було набрати зал. 

У критиків є пояснення того,  що це не гірша вистава була, просто не було запиту такого великого, бо був запит на українську культуру. А це про що каже? Про те, що, по-перше, були українці, які хотіли бачити про себе, про своє. А по-друге, що і театр був настільки якісний, що іноземцям, тобто іншим національностям, і московитам в тому числі це було цікаво. 

Ми тут не згадуємо, наприклад, заїжджих поетів чи інших діячів, хоча мені здається, що в Одесі міг би сформуватися ще кращий культ того, що тут був Гоголь, ніж те, що тут був Пушкін. Бо Гоголь все-таки вигідніший в контексті нашому, бо він, знаєте, найвідоміший український письменник за кордоном. Тобто складніше якогось іншого знайти. 

Про Желябова та проєктування вбивства царя

Теж цікавий контекст, зараз можна було б про нього більше говорити. Українці дуже обережно ставляться до тероризму. Наш національний рух – це просвітництво. Ми так всіх просвітимо, що вони стануть і будуть з нами в нашому колі. А от тероризм у нас дуже рідко трапляється в історії. 

<picture></picture>
Ігор Стамбол. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Згадується така постать як Желябов. І для мене особисто він, наприклад, знайомий тільки через Івана Липу, який навчався в тій самій гімназії, де Желябов у Керчі. Андрій Желябов навчався не тільки в Керчі, а і в Одеському університеті. 

Українська громада десь періоду після Валуєвського циркуляра та Емського указу і до оцих пом'якшень, активно з ним теж спілкувалась. Хто такий Желябов? Це основний архітектор плану вбивства російського царя, Олександра II. Він навряд чи сповідував там суто український погляд. Тобто це було щось антиімперське, за соціалістичні блага, можливо, ліберальні свободи й так далі. Але він, знаєте, народився в нашому краї та вчився в Одесі.  

Мені здається, постать була б цікава для того, щоб її повернути в інформаційний простір. Єдине, що він був занадто шляхетний, сам не кидав ту пекельну машинку, як тоді називали. Він просто проєктував.  Йому не вдалося. І потім ті, хто продовжив його справу, то їм вдалося. А Желябов сказав, що мене долучайте до справи цієї судової і його тому було засуджено та повішено.

Марія Литянська