Жити за законом, однак бути ув’язненим…

Ця історія почалася рівно 24 роки тому. Тоді Олександр та Олена були молодими спеціалістами. Вони завершили навчання та почали роботу у пенітенціарній службі. Старанно працювали, планували спільне майбутнє, мріяли про дітей та власне житло.

На роботу до Одеського слідчого ізолятору вони прийшли на умовах, що квартиру їм надасть держава. Тоді, у далекому 96-му році, через брак кадрів, це було нормою - квартири видавали майже усім. Однак перший час молодятам запропонували пожити у так званому «гуртожитку», який розташувався на території самого СІЗО. Та вже через декілька років стало зрозуміло наскільки фатальним було це рішення.

Стіни  з грибком та сирістю; спільний туалет на вулиці, де людські випорожнення просто на підлозі або у відрах; кімнати, що не опалюються, та старі дерев’яні вікна. Люди продовжують так жити, хоч пройшло вже майже 30 років.

Щоранку Олена готує спільний сніданок для родини на маленькій кухні, яка розрахована ще на 5 такий сімей, хоч є на ній лише стіл та декілька шаф. Вони продовжують виживати та вже навіть не сподіваються на допомогу.

За цей час, що подружжя мешкає на території ізолятору,  у них з’явилося двоє дітей. Наразі хлопці вже достатньо дорослі: одному 14, іншому – 19. За своє життя діти не здійснили жодного злочину, але живуть в умовах на рівні з ймовірними злочинцями. Вони чують постріли, крики, бачать зброю та злидні. Постійно перебувають на території режимного об’єкту, де треба слідувати графіку. У школі соромляться називати адресу, за якою живуть, а слово «гості» для них взагалі табу.

Крім того, приміщення,  у яких живуть люди, навіть не мають статусу «гуртожитку». Тож виходить, що перебувають там люди незаконно і у будь-який момент можуть залишитись без домівки. Власного житла їм так і не дали, а тепер СІЗО ще й планують розформувати. Тож що буде з мешканцями далі - невідомо. Самі вони бояться опинитися на вулиці. Тим часом, чиновники на ситуацію не реагують.

Люди, які не здійснили жодного злочину, наче ув’язнені продовжують жити на території слідчого ізолятору

Ця історія почалася рівно 24 роки тому. Тоді Олександр та Олена були молодими спеціалістами. Вони завершили навчання та почали роботу у пенітенціарній службі. Старанно працювали, планували спільне майбутнє, мріяли про дітей та власне житло.

На роботу до Одеського слідчого ізолятору вони прийшли на умовах, що квартиру їм надасть держава. Тоді, у далекому 96-му році, через брак кадрів, це було нормою - квартири видавали майже усім. Однак перший час молодятам запропонували пожити у так званому «гуртожитку», який розташувався на території самого СІЗО. Та вже через декілька років стало зрозуміло наскільки фатальним було це рішення.

Стіни  з грибком та сирістю; спільний туалет на вулиці, де людські випорожнення просто на підлозі або у відрах; кімнати, що не опалюються, та старі дерев’яні вікна. Люди продовжують так жити, хоч пройшло вже майже 30 років.

Щоранку Олена готує спільний сніданок для родини на маленькій кухні, яка розрахована ще на 5 такий сімей, хоч є на ній лише стіл та декілька шаф. Вони продовжують виживати та вже навіть не сподіваються на допомогу.

За цей час, що подружжя мешкає на території ізолятору,  у них з’явилося двоє дітей. Наразі хлопці вже достатньо дорослі: одному 14, іншому – 19. За своє життя діти не здійснили жодного злочину, але живуть в умовах на рівні з ймовірними злочинцями. Вони чують постріли, крики, бачать зброю та злидні. Постійно перебувають на території режимного об’єкту, де треба слідувати графіку. У школі соромляться називати адресу, за якою живуть, а слово «гості» для них взагалі табу.

Крім того, приміщення,  у яких живуть люди, навіть не мають статусу «гуртожитку». Тож виходить, що перебувають там люди незаконно і у будь-який момент можуть залишитись без домівки. Власного житла їм так і не дали, а тепер СІЗО ще й планують розформувати. Тож що буде з мешканцями далі - невідомо. Самі вони бояться опинитися на вулиці. Тим часом, чиновники на ситуацію не реагують.

Люди, які не здійснили жодного злочину, наче ув’язнені продовжують жити на території слідчого ізолятору.

Ксенія Козак