Зневірившись, руйнуємо?

У мене є ціла фотоколекція зруйнованих будівель у наших селах. Руїни колись великих, типових дитсадків, облізлі стіни колгоспних контор, провалені дахи гуртожитків, порослі деревцями стелі колишніх "общєпітів"...

- Та якось так... Це до нас так хазяйнували. В дев'яностих розікрали.... Та якось поступово розтягли... Та продали, тоді перепродали, тоді хазяїн зник... Та хтозна, тоді якось ніхто не думав.

Приблизно такі відповіді ми чуємо від сільських голів, активістів, жителів. Тепер чимало сіл позбулися можливості, наприклад, стати адміністративними центрами об'єднаних громад - саме через те, що в 90-х зруйнували вщент свої ж приміщення. Інші мізкують, де робити дитсадок: бо в 90-х було не до них, а тепер виявилося, що вони потрібні.

Це текст про людську зневіру і спричинену нею недалекоглядність та безгосподарність. Тоді здавалося, що настав кінець світу, і якщо особисто ти рознесеш шифер з дитсадка та виламаєш кафель з його басейну, то нічого страшного: кому воно треба? А тепер ти ж, але через 15 років, чухаєш потилицю і зітхаєш: "Таку будівлю угрохали". І з дитячою наївністю питаєш: "Думаєте, вже все, не відремонтувати?". Та ні, не відремонтувати, бо замість хороших залів і затишних кабінетів - аварійні руїни і - неодмінно - сміттєзвалища. Чомусь ми обожнюємо зносити своє хатнє сміття саме на рештки будівель. Прикмета така чи що...

Так от, добре, звісно, що тепер селам знадобилися і дитячі садки, і адміністративні приміщення. Погано, що в часи кризи селяни й містяни не здатні подумати наперед і хоча б законсервувати те, що тимчасово не потрібно. Бо треба ж мислити перспективою. Тільки не кажіть, що була така бідність, що нещасні люди мусили розбирати дахи, стіни, опалювати тим матеріалом власні хати і рятувалися від голоду. Не повірю. Але повірю, що в часи кризи чимало з нас чомусь не думає про завтра, а з якимось озлобленням руйнує, руйнує, руйнує.... Назло чи просто не думаючи.

Евгения Генова