Українці купували кулінарні книги російських бездарів, які не вміють сирник засмажити, — Тамара Горіха Зерня

В українців дуже міцні горизонтальні зв’язки, що підтверджено залученням суспільства та феноменом волонтерства. Це про людей, які виявляють ініціативу і роблять. Про прийняття рішень і їхній вплив на спільноту, збереження української культури та традицій наприкінці Радянського Союзу, Київ на початку повномасштабного вторгнення розповіла Тамара Горіха Зерня — українська письменниця, перекладачка та волонтерка. Дивіться повну версію ексклюзивного інтерв’ю та читайте скорочену про "україномовну щелепу", право говорити про війну, дії на противагу розмовам та втрати.

Чи можна вважати, що розквіт української літератури стався саме після повномасштабного вторгнення?

Я напевно належу до тієї маленької когорти людей, які з українською книжкою були завжди. Свого часу пощастило народитися в такій родині, де ми читали з самого малку - українців, українських авторів, це ще з радянського часу. Батьки намагалися купувати все, що продається, що можна було знайти - і не тільки на офіційних полицях. У нас також були певні хитродруки - дисидентські. 

У мене ніколи не було відчуття, що українська література другорядна, меншоварта. Коли йдеться про літературу наших авторів, письменників. Студентство моє припало на початок 90-х, коли розквітла плеяда авангардних, цікавих, яскравих авторів. Ми ходили на поетичні квартирники в Києві, спілкувалися в інституті журналістики із дуже різними,  часом парадоксальними авторами, але це був живий процес, в якому я весь час мала роль принаймні спостерігача - дуже зацікавленого. 

Мені страшенно подобалось читати, я читала все. Але розуміння того, що книжковий ринок - це не тільки десяток поетів і письменників, які тобі особисто подобаються, прийшло не одразу. Це інфраструктура, ряд учасників, без яких неможливо виходити на професійний, серйозний рівень. І от для того, щоб подолати це і зробити стрибок від якогось аматорського, волонтерського ринку до чогось впорядкованого до того, на чому люди заробляють гроші та куди вкладають, знадобилися зусилля. 

Це колективна робота. Плоди цих зусиль почали проявлятися в останні роки, не тому,  що зараз українці прокинулися і кинулися читати та писати рекордними темпами. Просто робота, була проведена, вона дала свій результат. 

Дуже важливою частиною цієї роботи був захист українського ринку від російської контрабанди, від російських творів, від російських перекладів - всього того, щоб заполоняло наші полиці без мит,  податків, чорним імпортом і витісняло українців з їхніх книгарень. 

Ми дожилися до моменту,  коли російський тиск і російська експансія були настільки серйозні, що, наприклад, київські книгарні були мережевими російськими книгарнями. Це росіяни відкривали у нас книгарні, повністю закривали їх своєю продукцією від дитячих книжечок до навчальної літератури, філософської та прикладної. 

Навіть кулінарні книги у нас були російські. Українці купували кулінарні книги цих бездарів, які не вміють сирника засмажити. А воно приходило в Україну і вчило українок за величезні гроші щось куховарити. Ну це ж комедія.

Ви зазначили, що зберегти українську родину - був певний опір вашої матері. Чи пам’ятаєте ви історії, які вона розповідала щодо цього?

Я пам'ятаю, у нас була вчителька російської мови та літератури, яка одночасно була завучем. Дуже активна жінка, вона втручалася абсолютно у все. Вона знала всіх дітей, вчителів, батьків. Тобто вона, по суті, контролювала все, що відбувалося в нашій школі. І вона мене обрала однією зі своїх улюблениць, бо я добре писала. Вона мене хвалила, до себе запрошувала чай пити. 

Трапився випадок,  коли за мною прийшла мама. Ми зустріли цю завучку, мама щось заговорила. Вона раптом повернулася до моєї мами й говорить їй: "А ви можете розмовляти нормальною мовою?" В присутності мене, мама відповіла, що ні - я говорю українською. 

Далі у них продовжувалась розмова на дуже підвищених, неприємних тонах. Для мене це було таким потрясінням, тому що це була людина, якій ми довіряли. Я зрозуміла, що ми всі говоримо чомусь російською в школі. Нас до цього заохочують, підштовхують, чотири уроки ведуть українською, а на перерві й скрізь - російська. І оце усвідомлення, цей якийсь такий злам, протест, він далеко не відразу дав свої плоди. Тобто вже напевно тільки в старшій школі  я зрозуміла, що потрібно свідомо оберігати свою українську мову. 

А ще був момент вже в інституті. У нас була викладачка, яка говорила принципово російською. Філолог. І на питання, чому ви говорите російською, вона встала і з великою гордістю відповіла, що не може псувати свою вимову українською мовою. Це зашкодить її бездоганно природній російській вимові - класичній. Вона повинна плекати та оберігати, тому що це еталон якійсь у неї. 

Мене це так вразило і я подумала, а чому ми не плекаємо і не бережемо свою українську мову? Чому ми з самого маленького змушені свою щелепу переналаштовувати? Навіть з українських родин.  

Тамара Горіха Зерня

Чому в Києві можна було знайти українську школу, а дитячого садочку українського не було? Тобто діти змалку, які йшли в дитячий садок, потрапляли у цілеспрямоване російське мовне середовище. Навіть ті, які виходили з українських сімей до школи, до першого класу, вони вже були як мінімум білінгвами. 

Причому російською вони говорили іноді більш живо і правильно, ніж українською. Тому що це була державна політика Радянського Союзу спрямована на русифікацію українців і українських дітей. Вони працювали через дітей, через школи. І цей тиск відчувався постійно. 

Відголос цього тиску до нас долинає досі. У тому числі ведеться абсолютно абсурдна боротьба за імена, за постаті, за абсолютно природне право українців читати своїх, говорити своєю мовою, фокусуватися на своїх темах, не відволікаючись на російську. 

Людям мовна ідентичність, вона дуже вкорінена. Це те, що формує одну з опорних колон особистості. Це мова, якою ми говоримо з самого дитинства. І людям дуже важко її змінювати, втрачати. Атака для них на мову дитинства це все одно, що атака на них самих, на їхнє минуле. Це дуже важко. 

Розуміння початку війни у вас відбулося у 2014 році, після приходу у шпиталь. Як ви там опинилися чи якою була мотивація відвідати його?

Це абсолютно нормально, коли дзвонять люди та говорять: "Тамара, там у вас у київському шпиталі лежить наш знайомий, чи брат, чи хтось".  Ти можеш піти провідати конкретну людину. Мені здається, тоді майже всі кияни отримували подібні звернення. 

Точно так само, як це напевно відбувалося і тут, Одесі, і Дніпрі - там, де великі військові шпиталі були, то люди шукали знайомих через соцмережі, треті-четверті руки та просили піти, провідати. Особливо у час, коли ще не було розвиненого шпитального волонтерства, коли це все було дуже хаотично.

Я пам'ятаю свій перший прихід у шпиталь до абсолютно незнайомого хлопця, якого щойно привезли з операційної після тяжкої операції. Треба було, щоб він не спав три години, не заснув, бо стече кров'ю. Я повинна біля нього сидіти, намагатися з ним говорити та дивитися, щоб у нього не відкрилась кровотеча. Так сказала мені сестра і спитала чи можу я це зробити. Куди ж я дінусь.  

Малесенька кімнатка, така як у мене кухня вдома. Там чотири ліжка впритул, на яких лежать пацієнти з реанімації, по суті з операційної. І біля кожної товпляться якісь родичі, люди. Там продихнуть не було, не те щоб якийсь простір чи повітря. Як у вагоні потяга, дуже-дуже все притик. Люди виходили та заходили, ні про який спокій чи відпочинок мови не йшло. Цей бідний хлопець, він мене вперше в житті бачить, і йому болить, він виходить з наркозу, це страшенно боляче. І він говорить зі мною, тому що сказали говорити, і я з ним. Це був такий мій перший прихід туди. А я ще притягла величезні сумки, якісь продукти - йому взагалі нічого не можна. Ми це десь запихали, віддали комусь. Я була настільки вражена тим, як багато поранених. 

Ми до певного моменту сподівалися, що на Донеччині та Луганщині відбувся теракт.  Тобто локальне захоплення адмін будівель якоюсь невеликою групою терористів. От у нас таким було враження. І ми всі чекали, що в якийсь момент втрутиться держава, армія, силовики, що країна покаже свою силу і буквально за кілька тижнів це все ліквідує, заарештує кого треба і на цьому все припиниться. 

Щобільше, коли я пізніше говорила із жителями Донецька, і питала про захоплення будівель, наприклад, СБУ. Багато хто сказав, ми взагалі на це уваги не звернули.  Якийсь десяток гопників зайшли в те приміщення - це не серйозно було. А потім з'ясувалося, що ці гопники та безхатьки – лише авангард, за яким прийшла російська регулярна армія. 

Я особисто зрозуміла, що в нас війна після відвідання цього шпиталю. Я побачила абсолютно нереальну для мене кількість поранених. Мені здалося в якийсь момент, що їх тисячі. Хоча зазвичай не так, але просто ці ліжка були скрізь в коридорах, палатах. 

Таке враження, що центральний київський шпиталь працював у режимі якогось польового шпиталю десь на фронті. Наприклад, ніхто не перевіряв і не запитував, хто тут входить-виходить. Було видно, що персоналу взагалі не до того, що вони настільки виснажені. Тобто ніякого не було режимного захисту. Настільки було багато навантаження і настільки це тяжко. 

Марія Литянська