Деколонізація потребує стільки часу, скільки тривала колонізація, — Тетяна Філевська

Війна змінила світ мистецтва і змінила погляд на деколонізацію. Бо культура є не лише носієм позитивних вражень, а й може нести деструктивні цінності. Про це поговорили із Тетяною Філевською - креативною директоркою "Українського інституту", дослідницею українського авангарду та творчості Казимира Малевича. Дивіться повну версію ексклюзивного інтерв’ю та читайте скорочений варіант на Інтенті про ідентичність митців, деколонізацію та привласнення персон.

Ви писали, що критика всього російського і возвеличення українського не є деколонізацією. Де проходить межа?

Деколонізація – це не тільки теорія, тому що дуже часто вважається, що це певний академічний підхід, методологія, яка дозволяє на щось подивитися. Але насправді деколонізація зародилась і розвивалася як активізм та емансипативний рух. 

Батьківщина її — це Латинська Америка. Багато чого в деколонізації з'являється саме з країн Латинської Америки, які позбуваються впливу колишніх імперських володарів і таким чином намагаються скинути тягар поневолення, який приносить собою колонізація.  

Ми розуміємо, що цей рух не обмежується локальною територією, деколонізація сьогодні стосується всього світу, тому що так чи інакше в нашій історії якісь країни колись були імперіями, інші - колоніями. Це рух,  який ніколи не обмежиться тільки теорією. Так само як фемінізм. 

Мета деколонізації недосяжна - відразу скажу, це позбутися ось цих нашарувань насильства, які приносить колонізація.  Якщо порівняти з окремою людиною, то можна сказати, що шлях до якогось психологічного ідеального стану - бажаний, але недосяжний. Ти пропрацьовуєш, а потім з’являється ще щось. Тут так само. 

Тобто ці сліди імперського насильства проявляються через покоління. Є навіть умовна арифметика, що деколонізація має тривати стільки часу, скільки тривала колонізація. Тобто, умовно кажучи, якщо ми вважаємо, що ми були колонізовані росією 300 років, то порахуйте. 

З моменту, коли ми почали деколонізацію, я не кажу про момент, коли ми стали незалежними формально, а коли почали свідому деколонізацію - треба 300 років приблизно. Якщо ми почали, умовно, у 2022 році,  то попереду багато роботи. 

Процес долучення митців до української спадщини, за якими критеріями він проходить? На прикладі Малевича, який жив як у москві, так і в Києві. Його не можна окреслити як український чи російський авангардист. 

Ви говорите зараз про перепривласнення. Щось було в нас викрадено, щось від нас від'єднали та присвоїли собі інші. І ми зараз намагаємось це повернути собі. Це тільки один з можливих процесів перегляду нашої спадщини. Цим не вичерпується деколонізація. І деколонізація насправді, починається тоді, коли ми перестаємо постійно говорити про нашого колонізатора. Тобто коли ми почнемо на себе дивитися цілісно і не тільки в контексті росії, тоді напевно наш процес деколонізації насправді розпочнеться. 

Тетяна Філевська. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ми весь час все одно відштовхуємося від росії. Це постколоніальний стан. Коли ми не уявляємо себе без нашого поневолювача, коли ми відмежовуємося, скасовуємо, забираємо в нього щось.  Але Україна не обмежується тільки російськими впливами.  

Ми можемо дивитися на Україну цілісно в контексті будь-яких інших зв'язків, наприклад, античної Греції. Колонії північного Причорномор'я, грецькі колонії. Чому ми в такому аспекті не розглядаємо? 

Або італійські колонії Криму,  або зв'язки з Польщею чи Австро-Угорщиною. Тобто, нам треба дивитися з різних оптик цілісно, виходячи з наших потреб і самоусвідомлень. А не тільки постійно дивитися на дихотомію росії та України. 

Вона, звичайно, важлива. Нам важливо побачити всі аспекти цього зв'язку, які є складними, гібридними.  Ми можемо тут говорити про роль України, наприклад, в побудові російської імперії. Це дуже складна тема - становище українців в російській імперії, потім в Радянському Союзі.  

Але це не обмежується тільки тим, що Малевич український чи російський.  Інше питання – це ідентичність. Подивимось взагалі, як будується ідентичність. Чи може ідентичність бути, наприклад, монологічною у двадцятому столітті?  

От я, наприклад, робила тест ДНК, і я можу точно сказати, що я не 100 % українка. Принаймні у своєму походженні, тому що в мене є балканські походження, балтійські, східноєвропейські, навіть трошечки грецького.  

Так само люди, які жили на межі 19-20 століття, коли мобільність була дуже високою, це період науково-технічного прогресу, коли з'являються засоби пересування:  потяг, літак. Люди можуть долати відстані і їх цікавить. Розпадається імперія, і люди починають опановувати інші якісь території, прагнуть освіти, і вони в пошуках цієї освіти переміщуються. Говорити про якусь моноідентичність не доводиться. 

Звичайно, можна, якщо людина наполягає на тому, що саме така ідентичність, але, знову таки, це вже питання вибору.  Поговорімо про Георгія Гонгадзе і його ідентичність, про Сергія Нігояна. Ідентичність – це складна річ, яка конструюється, і складається з багатьох складників. 

Повернемось до Малевича, ми можемо точно говорити, що для нього Україна, українська культура була дуже важливою. Вона сформувала його погляди - він про це писав. Але так само він належить і польській культурі, так само він, наприклад, відіграє важливу роль в історії мистецтва Білорусі. Він, безперечно, є частиною російського мистецького процесу, і тут теж нікуди від цього не подітися. Але не треба Малевича пхати в якійсь вузенькі двері, в які він не вміщається, тому що він точно не був людиною моноідентичності. 

Його погляди мали універсалістський характер.  Він мріяв знайти універсальну мову мистецтва, як і всі авангардисти, вони прагнули подолання кордонів і порозуміння всіх з усіма, Малевич мав вплив на європейське мистецтво та американське мистецтво. Це зараз ми посміхаємося, що це все утопічні ідеї, що локальне є визначальним, що без локального немає універсального і глобального.  А тоді вони мали утопічні уявлення і мали на них права.

Неправильно Малевича обмежувати. Це те, що роблять росіяни, вони намагаються його повністю привласнити й сказати, що він був великий російський художник. 

Насправді Малевич був множинним, як і всі ми, мав різноманітні ідентичності, але українська відігравала важливу роль. Нам треба її пізнати, розкрити, пояснити, як оці українські зв'язки формували його, як вони впливали, як він впливав на українську культуру. Одночасно не треба впадати в імперську пастку і переписувати одну моноідентичність на іншу. Деколонізація, якщо вже по-чесному, то це дати людині можливість обрати свою ідентичність і дати йому право мати множинні ідентичності. 

Хвиля інтересу до України та нашої культури змінюється впродовж повномасштабного вторгнення, як можна її схарактеризувати?

Хвиля інтересу, яка на початку повномасштабного вторгнення була безпрецедентною. Усі раптом прокинулися й усвідомили, що Україна існує і вони про Україну нічого не розуміють, не можуть собі пояснити звідки взялася сила, спротиву і чому наша країна не за три дні не впала, й досі не впала. Запит на розуміння, що взагалі відбувається, що це за люди, країна, тримався досить довго, фактично майже рік. Ми бачили рівень солідарності, який з цим прийшов. 

Тетяна Філевська. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Мені здається, всі інституції в Європі зробили хоч одну подію присвячену Україні - це було ознакою доброго тону і всі відчували свій обов'язок це зробити. Було зрозуміло, що на такому рівні інтерес триматись дуже довго не зможе. Те, що це тривало майже рік - прям рекордно. І співвідноситься з рівнем брутальності та жорстокості росіян стосовно України. 

Але вже з 2023 року ми бачили, як ця хвиля стихає, інтерес зменшується і нам стає складніше його підтримувати. Можливо, і не варто підтримувати на такому рівні, але для нас принципово було конвертувати миттєвий інтерес і бажання солідарності в системну співпрацю. Для нас це зараз найважливіше, щоб український голос продовжували чути, щоб ці розмови та партнерства тривали, щоб ми знову не зникли зі світової мапи. 

Це вимагає зусиль і системних рішень. Це є наше домашнє завдання.  Нас, я маю на увазі - українське суспільство, експертів, музейників, кураторів, художників, які повинні вибудовувати ці зв'язки та працювати з ними. 

Можна сказати метафорично, якщо до 2022 року ми ломилися у двері, які були для нас зачинені, нам треба було хоча б якось їх прочинити, щоб почати розмову. З 2022 року можна сказати, що ці двері відкриті, але чи зайдемо в них і побудуємо партнерство, залежить від нас.

Марія Литянська